Warframe: Плач женця

Ганго: Тіне, хіба ти в якомусь боргу перед ними? Життя зі старою ненавистю витрачається на нові шкодування. Заздриш тим, чиї тіла вкрали твої «такі хороші» господарі, але ж у посмерті вони в тебе забрали набагато більше.

Роби те, що треба, або ж позбудься того, що вчепилося у твою душу.

СТАЛКЕР: НІ.

Ганго: Як багато ти пам’ятаєш, тіне? Ти хоч щось пам’ятаєш, що було до цих ран та шрамів?

Твої господарі послали сталь та плоть, щоби підкорити пропущене — глину, якою бажали правити й виліпити собі новий токсичний рай. Так смішно. Навіть у кінці вони так і не осягнули того, що відповідь не в тих речах, яких можна вкрасти їхніми жадливими посинілими розпухлими пальцями.

Відповіддю було… була пісня. Твоя музика досягла наших органів чуття в Тау задовго до їхніх грубих походів.

Тіне, ти розумієш? Коли ти почув звуки барабанів наґа чи усвідомив, що мій народ почув громовицю перемоги? Коли твій гонор поглине все, що ти любиш, то тоді вони почують і про твій стогін і лемент, можливо теж.

СТАЛКЕР: ЗАМОВКНИ!

Ганго: Я завжди схвалював твій вибір зброї, тіне — прості й безшумні речі. Виготовленні для справи та вбивств.

Усе заради порятунку одного…

Я став зброєю, щоби ти міг перенести свою ненависть. І навіть тоді я розумів, що ми вбиватимемо не вибірково. Однак коса — це не те знаряддя для вбивства, яке можна так вільно бруднити. Це знаряддя для розвитку. Врожаю. Навіть любові.

Заради тієї любові піді мною розквітли світи. Заради грізного Праґаса міста горіли на кінчику мого язика. Такий шлях коси. Ми косимо лише там, де може народитися й квітнути нове життя.

Прошу, тіне. Візьми ще раз косу в руки.

Ганго: Неуважність та розгубленість — ти з’являєшся, як зараження в рані, коли тенно найбільше цього не очікують. Однак найсильніші з них досі ухиляються від зустрічей з тобою. Це час послабив твої вміння, тіне, чи переконання?

СТАЛКЕР: ЇХ ЗАВЖДИ БАГАТО.

Ганго: Це й справді може втомлювати. Одне чудовисько супроти численних батальйонів. Не дивно, що тобі потрібні союзники, друзі, довірені особи. Сім’я. Це завжди було їхньою найбільшою силою і твоєю найгнітючішою ганьбою.

СТАЛКЕР: ЯК ТИ СМІЄШ!

Ганго: Зазирнув тобі в голову. Можливо, скло й важче пробити, але м’ясо легше читати. Ти знаєш, що потрібно зробити, але досі боїшся власної слабкості більше за результат. Ти боїшся, що затягнув це так на довго, що твоє зволікання вже знищило…

СТАЛКЕР: ГН-Н-Н… ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ.

Ганго: Так… Припускаю, що мені ліпше за інших відомо, як це — втратити нагоду відновити обірваний зв’язок. І ще одна причина, за якої ти маєш дослухатися мене — ще не пізно.

Ганго: Ще одна з їхньої численної ватаги пропливає повз мою затоплену могилу. Тіне, ти бачиш її? Звісно ж… Та, на відміну від твого скрадного переховування, вона сяятиме — сповнена нахабного насиченого життя. Якби я не втратив себе самого, то надзвичайно насолоджувався б придушуючи її грайливу радісність!

На жаль, щось пішло не так, а я отримав лише поранену оболонку.

У своєму загниванні я стаю сентиментальним. Я пробув тут достатньо довго, щоби знайти спорідненість зі своїм любим мотлохом. Замість остаточної смерті я запропонував їй образу порятунку. Дихання світотворця «пристосовує» свою форму, щоби ліпше виживати в нашій спільній в’язниці. І все ж, моя тіне, дух її не зламався!

Ганго: То що ж буде далі, тіне?

СТАЛКЕР: ОБЛИШ МЕНЕ В СПОКОЇ.

Ганго: Ха! Я можу позбутися ран від нашої Давньої війни не більше за тебе. Однак лише ти маєш право вибору перебування своєї замисленої оболонки деінде. Позбудьмося вуалей, тіне. Я потрібен тобі, щоби тріскотіти на вухо, наче якась цвіркуняча совість. Ти хочеш чути правду.

СТАЛКЕР: З МЕНЕ ДОСИТЬ.

Ганго: Колись ти вже розпізнавав їхній бруд у собі. Хоча то й було на мить. А тепер я бачу його у твоїх словах. Ти знаєш, що почав грати гамму й не помилився. Байдуже куди несе хвилю, бо єдині варіанти, що лишилися, заведуть ціль тобі за спину.

СТАЛКЕР: НЕХАЙ ІДУТЬ.

Ганго: Прийдуть, тіне, прийдуть. Я сподіваюся, що ти готовий. Твої дії мають наслідки…